Мистецтво та художня культура у школі
Четвер, 15.11.2018, 18:45
       Ви увійшли як $U SERNAME$ | Група "Гості" | RSS





Вітаю Вас Гість
Меню сайту

Категорії розділу
Мої статті [0]
Заходи [0]
Художня культура [26]
Образотворче мистецтво [10]
Відомі художники [1]
Програми [0]
Методичні рекомендації [1]
Вчимо малювати [14]

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Відвідувачі
Locations of visitors to this page

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 111

Форма входу

Пошук

Головна » Статті » Художня культура

Постмодернізм

Постмодернізм як мистецький напрямок двадцятого століття

Постмодерністська культура: фази постмодернізму; образ, символ, іронія у постмодернізмі. Постмодернізм – один з найвагоміших мистецьких напрямів ХХ ст.: постмодернізм як світовідчуття; термін «постмодернізм»; світ у творах постмодернізму

 

Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post – «після» і модернізм), сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко позначилися в 1960-і роки і які характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму і авангарду.

Відкинувши можливість утопічного перетворення життя за допомогою мистецтва, представники постмодернізму прийняли буття таким, як воно є і, зробивши мистецтво гранично відкритим, наповнили його не імітаціями чи деформаціями життя, але фрагментами реального життєвого процесу. Останній тут звичайно лише критично корегується, а не перетворюється цілком у щось нове і небачене. (Нерідко дане поняття застосовується розширено, називаючи «постмодерністської» всі останні десятиліття ХХ століття в цілому, з їхній новий, тобто комп’ютерною, науково-технічною революцією, розпадом соціалістичної системи і т.д.).

У своєму принциповому антиутопізмі постмодерн відмовляється від підміни мистецтва філософією, чи релігійною політикою (не відмовляючись, однак, від різноманітних видів художнього експрес-аналізу всіх цих сфер культури). Відновлення чистоти й автономії творчості спричиняє посилення його незалежної, по-своєму «постідеологічної» (тобто вільної) соціально чутливості.

Окремі передвістя постмодернізму не раз виникали в середовищі колишнього авангарду (наприклад у дадаїзмі), але першим етапним стилістичним рубежем з’явився постмодернізм в архітектурі (який протиставив чистому функціоналізму різноманітні іронічні діалоги з традицією), а також поп-арт. Тут, а також, трохи пізніше, у відео мистецтві і фото реалізмі були зняті всі залишки колишніх естетичних табу, усі розмежування між «високим і низьким», звично прекрасним і звично потворним. Старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки, ліплення і т.д.) ввійшли в безпрецедентно щільне спілкування з новими технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографа, відеозапис, електронні звуко-, і світло- і цветотехніка), проявивши насамперед у поп-арті і кінетизмі. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливих складності в «віртуальних образах» комп’ютерних пристроїв останнього покоління.

Мистецтво хеппенінга обновило взаємозв’язок образотворчих мистецтв із театром. Нарешті, концептуальне мистецтво як найважливіший поряд з поп-артом етап постмодерна, ставши творчістю «чистих» ідей, відкрило нові можливості діалогу зорових і словесних форм художньої культури. У відношенні до стилів минулого установилася принципово полістилістична чи історично-багатомірна позиція: архаїчна стародавність і суперсучасність, співіснують тут невимушено, наприклад, ганьбив-тік в архітектурі і дизайні сусідить з нарочито «варварською» чи «первісною» живописом «нових диких».

На відміну від колишнього неприйняття чи практики випадкових контактів з масовою культурою мистецтво поставангарда активно вступає в неї, іронічно її переосмислюючи і даючи їй випереджальні завдання в сфері моди, музики, танцю, реклами. Так складається єдине, пульсуюче художнє середовище, де колишні поняття «елітарного» і «масового» утрачають усякий зміст. Новації постмодернізму відзначені сильним впливом філософії структуралізму і «нової критики» (Р. Барт, Ж. Деррида, М. Фуко, Ю. Кристева, Ж. Бодрийяр, Ж. Делез, філософська спадщина М. М. Бахтина й ін.); критичний умогляд стає тепер навряд чи не самою впливовою формою літературного листа.

Постмодерністську культуру часто характеризують як явище, пройняте настроями «кінця історії», коли вже все сказано, немає підґрунтя для виникнення нових, оригінальних ідей, панує компілятивна естетика художнього ар’єргарду. Однак вагомішою, переконливішою є концепція постмодернізму як культури нового художнього змісту (Д. Барт), а зовсім не занепаду, вичерпності.

Зазначені концептуальні розходження, інші розбіжності в тлумаченні постмодернізму свідчать насамперед про недостатнє вивчення цього явища, його неоднозначність, відсутність усталених підходів. Навіть стосовно того, вважати найхарактернішими ознаками постмодернізму, існує дуже широкий спектр думок.

Фази постмодернізму

Предтечами літературного постмодернізму визнані Д. Джойс, У. Фолкнер, Г. Гессе, Р. Музіль, Х. Л. Борхес, Г. Міллер. Як самостійне художнє явище в мистецтві постмодернізм зароджується у США наприкінці 50-х, а на початку 60-х років вже вступає у свою першу фазу. Концептуальна новизна цього періоду полягає у неприйнятті усталеного на той час поділу мистецтва на елітарне й масове та у висуненні ідеї їхньої дифузії. Уже в цей час формується постмодерністська домінанта – іронічний синтез минулого і теперішнього, високого і низького в мистецтві, установка на полігамність естетичних смаків. (Теоретики: М.Маклюен, С.Зонтаг, Л.Філдер, І.Хассан, Р.Гамільон, Л.Еловей; письменники: Д.Селінджер, Н.Мейлер, Д.Керуак та ін.).

Друга фаза розвитку постмодерністського мистецтва пов’язана з його поширенням у Західній Європі в 70-ті роки. Її виразними особливостями стають плюралізм і еклектизм, а ключовою постаттю теорії постмодернізму – італієць У.Еко з його концепцією іронічного прочитання минулого, метамови та постмодерністської психології творчості. Серед письменників, яскравих представників цього періоду, називають І.Кальвіно, Г.Гарсіа Маркеса, С.Беккета та ін. Цю фазу вважають початком формування культури постмодернізму.

З кінця 70-х років постмодернізм вступає в період зрілості. Він поширюється і в країнах Східної Європи в його політизованому різновиді. Теоретиком-лідером цього періоду стає Ж.Дерріда. І хоча постмодернізм є явищем інтерконтинентальним, на різних континентах і в різних країнах він зберігає і свої регіональні ознаки (скандинавська неоготика, слов’янський соц-арт, латиноамериканський «магічний реалізм» та ін.). У кожному окремому випадку постмодерністські твори набувають національної забарвленості. У своїй сукупності ці національні риси і становлять той специфічний конгломерат, який спонукає говорити про постмодернізм як про особливий естетичний феномен.

Постмодернізм як напрям у сучасній літературі та літературній критиці спирається на теорію і практику постструктуралізму (у лінгвістиці) та деконструктивізму (у філософії). До його теоретиків та ідеологів належать Жак Лакан, Мішель Фуко, Жиль Делез, Фелікс Гваттарі, Юлія Крістева, Жак Дерріда, Ролан Барт, Жан-Франсуа Ліотар, П’єр Клоссовські та ін.

Постструктуралісти, досліджуючи феномен тоталітаризму і тотальної свідомості, їх зв’язки з мовою, оголосили боротьбу з тотальністю в усіх її видах. Вони не прийняли ті форми знання, які претендують на універсалізм, узагальнюючий характер інформації про світ, оволодіння абсолютною істиною. Звідси у постмодерністів «сумнівність істини», її множинність, «відсутність остаточної істини». Як зазначив у своєму романі «Ім’я троянди» У.Еко, один із найвизначніших представників людей, - вчити сміятися над істиною, вчити сміятись саму істину, тому що єдина тверда істина полягає в тому, що необхідно звільнятися від нездорової пристрасті до істини».

Постмодерністи сповідують принцип «методологічного розуму» щодо всіх «позитивних істин», установок, переконань, котрі існують в західному суспільстві. Стратегія «законодавчого розуму» розвіюється як авторитарна, замінюється стратегія. «розуму інтерпретуючого». Сама безкінечність світу передбачає (ще за Ніцше) безкінечну кількість інтерпретацій. Отже, постмодерністи відмовляються від догматизму, чітких кордонів. Натомість у них з’являється роздвоєність, багатозначність, рухливість, творче ставлення до традицій, відкритість.

Деконструктивісти (Жак Лакан, Жак Дерріда та ін.) висунули ідею деконструкції як основного принципу аналізу тексту. Деконструкція (за Деррідою) еквівалентна переконструюванню. Одне з найважливіших завдань деконструкції – у виявленні внутрішньої суперечливості тексту, у віднайдені в ньому прихованих, непомітних не лише для читачів, але й для самого автора, «залишкових смислів», які тут наявні як спадок минулих культурних практик.

Постмодернізм не заперечує класичні традиції, не конфліктує з ними, а прагне їх використати на новій теоретичній основі. Для постмодернізму наслідування реальності неможливе, оскільки він визначає, не одну, а безліч реальностей, і йому властива лише «віртуальна реальність».

Образ постмодернізму

«Образ» як основна категорія в класичній літературі у постмодернізмі замінена «симулякром». Симулякр – від лат. simylakrum – зображення, подібність, видимість. Природний світ замінюється його штучною подібністю, «другою природою»: реальність (річ) – образом. Симулякри сприймаються як об’єкти «третьої природи», вони є не подібністю світу, а подібністю його існуючого образу.

За Бодрійаром симулякр – це «псевдоріч», що замінює реальність постреальністю шляхом симуляції, видає відсутність за присутність, стирає відмінність між реальним та уявним, «сублімуючи зміст у форму».

Для прикладу можна взяти героя роману У.Еко «Ім’я троянди» Вільгельма Баскервільського. Автор створює його, орієнтуючись не на певну людину реального світу, на що натякає і прізвище героя, а на штучну конструкцію щонайменше з двох уже існуючих образів: Шерлока Холмса Конан Дойла – знаменитого детектива – та Хорсе Луїса Борхеса – відомого письменника, колишнього директора Аргентинської Національної бібліотеки. Як бачимо, відсутність відображуваної функції і штучність – визначальні для симулякра. Відомо, що символом класичної культури є дерево як образ світу взагалі. У ній все структуроване, ієрархічно упорядковано. Звідси класична ієрархія цінностей, їхні якісні відмінності.

Символ постмодернізму

Символ постмодерністської культури – різома, лабіринт.

Різома (від фр. Rhizone) – специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого центрального підземного стебла (за І.Ільїним).

Книга – корінь – новий тип естетичних зв’язків, заплутана коренева система, в якій окремі відростки, волосинки, регулярно відмираючи і заново відростаючи, перебувають в стані постійного обміну з навколишнім середовищем. Крім того, різома втручається в чужі еволюційні ланцюжки і утворює «поперечні зв’язки». Тож якщо світ – хаос (а саме таким його бачать постмодерністи), то книга стає не космосом, а хаосмосом, не деревом, а кореневищем. У.Еко, створивши найпопулярніший і «еталонний» взірець постмодерністського роману, зізнався, що керувався різомою як прообразом символічного лабіринту, коли творив свій шедевр.

У різомі немає частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на «ліве – праве», «верх – них», «високе – піднесене», відсутній смисловий центр, будь-яка ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні, неупорядковані.

Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність, безпорядок кореневища – різоми. Тут прекрасне – це поєднання морального з чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна, дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується дивним, трагічне – парадоксальним, міметичне – іронічним, неміметичним. Центральне місце посідає іронія.

Постмодернізм

Сама назва даного стилю перекладається як «після модерну». Але так однозначно постмодернізм сприймати не можна. Це не тільки напрямок у мистецтві - це вираження людського світосприйняття, стан душі. Постмодернізм - це спосіб виразити себе. Головні особливості цього стилю - протиставлення реалізму, заперечення норм, застосування готових форм, а також іронія. Виник постмодернізм як спосіб протистояти модерну. Розквіт цього стилю припав на другу половину ХХ століття. Вперше термін «постмодернізм» був використаний в 1917 році в статті, яка критикувала теорію Ніцше про надлюдину.

Концепції постмодернізму такі: Це підсумок політики і неоконсервативної ідеології, для яких характерні еклектика, фетишизм. Умберто Еко (про яке буде написано нижче) визначав цей жанр як механізм, який служить для зміни однієї епохи в культурі на іншу. Постмодернізм - це спосіб переосмислення минулого, оскільки знищити його не можна. Це унікальний період, в основі якого - особливе розуміння світу. Х. Летен і С. Сулейман вважали, що постмодернізм не можна вважати цілісним художнім явищем. Це епоха, головною рисою якої була віра в те, що розум всемогутній.

Постмодернізм у мистецтві

Вперше цей стиль проявився у двох видах мистецтва - постмодернізм в живописі і в літературі. Перші нотки цього напрямку з'явилися в романі Германа Гассе «Степовий вовк». Ця книга - настільна для представників субкультури - хіпі. У літературі представниками напряму «постмодернізм» є такі письменники, як: Умберто Еко, Тетяна Толстая, Хорхе Борхес, Віктор Пєлєвін. Один з найбільш знаменитих романів в цьому стилі - «Ім'я троянди». Автор цієї книги - Умберто Еко. У мистецтві кіно найпершим фільмом, створеним у стилі постмодерну, стала картина «Виродки». Жанр фільму - жахи. Найяскравіший представник постмодернізму в кіно - Квентін Тарантіно. Цей стиль не робить спроб створювати які-небудь універсальні канони. Єдина цінність тут - це свобода творця і відсутність обмежень для самовираження. Головний принцип постмодернізму - "все дозволено".

Образотворче мистецтво

Постмодернізм у живопису 20 століття проголосив свою основну ідею - між копією та оригіналом немає особливої різниці. Цю думку художники-постмодерністи успішно демонстрували у своїх картинах - створюючи їх, потім переосмислюючи, перетворюючи те, що вже було створено раніше. Постмодернізм у живопису виник на основі модернізму, який колись відкинув класику, все академічне, а в результаті сам перейшов в розряд класичного мистецтва. Живопис вийшла на новий рівень. У підсумку стався повернення до періоду, що передував модернізму. представники постмодернізму в живописі

 

Архітектура постмодернізму

Постмодернізм в архітектурі: 3 приклади

Чи любите ви термінологічні суперечки? Багато хто погодиться, що важко знайти заняття нудніше. Тому в даній статті буде більше прикладів, ніж хитромудрих теоретичних досліджень. Але визначення поняттю "постмодернізм в архітектурі" все ж варто дати. Почнемо з того, що постмодернізмом в більшості випадків називають подібні культурні та суспільні явища другої половини 20 століття. В архітектурі він висловився в дивовижних вигадках, театрально-ігровому початку і складних образних асоціаціях. Мова архітектурних форм зробився багатшими, а обсяги і композиції - виразніше. Простіше кажучи, прихильники постмодернізму повернули в тодішню архітектуру мистецтво. А тепер перейдемо до прикладів.

«Танцюючий будинок»

постмодернізм в архітектурі

Зазначена будівля розташована в Празі. Воно будувалося протягом 1994-1996 рр. за проектом Влада Мілуновіча і Френка Гері. Архітектура постмодернізму відобразилася в цій споруді більш ніж повно. Будівля названо танцюючим, оскільки архітектори намагалися зобразити пару знаменитих танцюристів - Ф. Астера і Д. Роджерс.

«Танцюючий будинок» складається з двох веж - зігнутої і звичайною. Скляна частина споруди, яка виходить на вулицю, це жінка в розвівається плаття, тоді як частина будинку, розгорнута в бік річки, це чоловік у циліндрі. Атмосфера посилена скачуть і танцюючими вікнами. Останній архітектурний прийом безпосередньо пов'язаний з творіннями Мондріана, з його картиною «Бугі-вугі на Бродвеї». Постмодернізм в архітектурі описаного будівлі помітний в динамічних лініях і асиметричних Трансформ.

Будинок-рояль зі скрипкою

 

архітектура постмодернізму

У 2007 році в китайському місті Хуайнань був побудований будинок у формі піаніно і скрипки. Багато архітекторів відзначають, що в цій будівлі яскраво виражений постмодернізм. Архітектура будинку-рояля - це сучасний епатаж. Його проектуванням займалися студенти Хефейского технологічного університету та архітектурна майстерня «Huainan Fangkai Decoration Project Co». Архітектурна композиція споруди включає в себе 2 музичних інструменту, які виконані в масштабі 1:50 і є копіями рояля та скрипки. Вибрані архітекторами форми дозволили поєднати символічність з утилітарними функціями. Зокрема, форма рояля дала можливість якісно розподілити простір для виставкового комплексу, в той час як форма скрипки дозволила розмістити в ній драбину до залам. Поєднання естетики з практичними вимогами - це і є постмодернізм в архітектурі.

«Горбатий будинок» постмодернізм архітектура

постмодернізм архітектура

Одним з найяскравіших прикладів постмодернізму продовжує залишатися «Горбатий будинок», розташований у польському місті Сопот. Ця будівля є частиною торгового центру і зведена за проектом Яцека Карновськи. Ескізи для майбутньої будови створили П'єр Дальберг і Ян Шансер. Мета споруди досить банальна - залучення нових клієнтів. Свого часу «Горбатий будинок» отримав титул кращої архітектурної ідеї Польщі. Головна особливість зазначеної споруди - це повна відсутність прямих ліній і правильних кутів. Навіть його балкони мають форму морських хвиль. Побачивши цей казковий будиночок, ви відразу зрозумієте, що являє собою постмодернізм в архітектурі.

 

 

Категорія: Художня культура | Додав: Адмін (05.04.2017)
Переглядів: 758 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Годинник

ІКТ технології


Корисні сайти
Відділ освіти Сквирської РДА

Онлайн радіо

Copyright MyCorp © 2018Зробити безкоштовний сайт з uCoz